Войти
x
x
Регистрация
x

Choose Demos

Default
Launch
Default
Social Network
Launch
Social Network
Business
Launch
Business
Agency
Launch
Agency
Fitness
Launch
Fitness
Fashion
Launch
Fashion
TV Shows
Launch
TV Shows
Portfolio
Launch
Portfolio
F.A.Q.
Launch
F.A.Q.
About Us
Launch
About Us
Gallery
Launch
Gallery
Services
Launch
Services
Contact
Launch
Contact
Intro
Launch
Intro
Article
Launch
Article
Search
Launch
Search
Profile
Launch
Profile
Group
Launch
Group
Inbox
Launch
Inbox
Members Grid Canvas List
Launch
Members Grid Canvas List
Members Grid List
Launch
Members Grid List
Members Table List
Launch
Members Table List
Connections
Launch
Connections
Edit Profile
Launch
Edit Profile
Forum Index
Launch
Forum Index
Categories
Launch
Categories
Topics List
Launch
Topics List
Topic
Launch
Topic
New Topic
Launch
New Topic
Profile
Launch
Profile
Search
Launch
Search
Statistics
Launch
Statistics
User List
Launch
User List
Deep-Purple
Launch
Deep-Purple
Orange
Launch
Orange
Indigo
Launch
Indigo
Green
Launch
Green
Purple
Launch
Purple
Brown
Launch
Brown
Black
Launch
Black

Станіслав ЧЕРЬОМУХІН:
«Щасливий випадок мене постійно супроводжує по життю»

Мала батьківщина. Дитинство і юність

- Станіславе, що для Вас означає поняття «мала батьківщина»? Де пройшло Ваше дитинство та юність?

- Якщо чесно і відверто, то для мене – моя Акимівка (Запоріжжя) – це моє все … Мені завжди дуже приємно і радісно туди повертатися. У мене там є будинок.

- А яких ще відомих артистів вокально-інструментальному жанру «дало» Ваше невелике містечко?

- Це талановитий край України. Там дуже багато обдарованих людей. Нам пощастило потрапити на велику сцену. Але я знаю чимало людей, які на «дві голови вищі за мене», проте не змогли реалізувати себе. А ось серед тих, хто досягнув певних успіхів – це Юрій Редько, Валерій Редько, Аркадій Хоралов. І ще багато музикантів.

- Чому замість футболу та інших хлопчачих розваг Ви обрали гру на скрипці? Чи були у Вашій родині музиканти?

- Грати у футбол бажання було. Проте матуся будила мене о 6-й ранку … І я зі сльозами на очах грав на скрипці. Родина наша була музична. Не професіонали, але обдаровані люди. Батько співав високим тенором. Брат і зараз грає на скрипці. Він кандидат технічних наук, проте музика завжди з ним. Можливо, з родини все і пішло. А ще сімейна легенда говорить, що я у дитинстві був крикуном. А от коли брат брав до рук скрипку і починав грати, то я одразу замовкав. Ймовірно, це був перший прояв існування у мене музичного слуху.

- Кого з Ваших перших педагогів пригадуєте?

- Я до сьогодні підтримую зв’язок з багатьма своїми педагогами. Можу навіть назвати їхні імена.

Дивовижна річ, до речі, трапилася. В молодості прискіпливо до навчання не ставився. Інколи - навіть легковажно. Однак, в голові це все записалося і проявилося через багато років. Я відчуваю незвичайні почуття, коли пригадую ті уроки до дрібниць. Зараз і я викладаю. Передаю свій досвід і навчаю молодь. Найголовніший для мене педагог – це Лев Карлович Крузман. Він завжди вірив у мене. У нас з ним – духовне єднання. На жаль, він вже пішов з життя.

- Музичну школу та училище Ви закінчували в Україні?

- Так.

Початок музичної кар’єри. Армія. Конкурс «Алло, ми шукаємо таланти»

- Якою тоді Ви бачили свою музичну кар’єру?

- Тоді, мабуть, ще не бачив її. Треба було десь навчатися. Пам’ятаю, коли розпочинав своє доросле життя, на сімейній раді вирішували, куди мене відправити. Брат пропонував, щоб я став бухгалтером. Але я не любив цифри і числа. Хотіли також, щоб я подружився з кібернетикою. Своєї кар’єри тоді не бачив, проте чітко розумів, що мене тягнуло в бік естрадної музики, хоча освіту здобув академічну.

- Але тоді іншої і не було.

- Так. Не було. Вона не визнавалася. Все досягалося лише через самоосвіту. Після училища культури була армія. Саме вона і дала мені напрямок на майбутнє. Це була не просто армія, це був ансамбль пісні і танцю. Там були справжні професіонали своєї справи.

- Вас одразу туди призвали?

- Ні. Спочатку потрапив на кордон з Туреччиною. Там у прикордонному загоні грав в духовому оркестрі. Потім все сталося завдяки щасливому випадку. Він мене постійно по життю супроводжує. В війскомому ансамблі співав мій земляк. Ми обмінялися листами, прослуховування відбулося по телефону. Художній керівник зателефонував, а я був черговим у солдатському клубі. Він запитав, де і чому я навчався. Попросив щось заспівати. Вислухавши мене, сказав, що я зарахований. І щоб чекав виклику. Коли прикордонний оркестр дізнався, що мене переводять в Тбілісі, були певні ревнощі. Диригент оркестру лякав, що я опинюся на дальній заставі, де музики не буде. Але я опинився в ансамблі пісні і танцю військ Закавказького прикордонного округу.

- Чим запам’яталися ті роки?

- Дуже приємний був час. Ми були зайняті тільки одним ділом – музикою. Там реалізувалися мої задуми щодо естрадної музики. Я зібрав естрадну групу. Нам пощастило потрапити на конкурс «Алло, ми шукаємо таланти». Зараз аналог цього – проект «Голос країни». Але тоді все було простіше і скромніше. Там ми – троє прикордонників, посіли перше, друге і третє місця. Я, Василь Невзляд і Олександр Колесніков.

- А хто акомпонував?

- Ось саме ця група і акомпонувала. Тоді ж ніяких «примочок» не було: барабани – так барабани, гітара – так гітара. Трішки про них. З Василем після армії ми не зустрічалися. З Олександром підтримуємо зв’язок. Він працював зі мною в ансамблі «Поют гитары». Одного часу він був солістом Батумської опери, хоча і з естрадним жанром знайомий.
ВІА «Поют гитары»

- Ви зараз пригадали ВІА «Поют гитары». Як Ви опинилися у тому колективі?
- Знову допоміг щасливий випадок. Перед армією один мій однокурсник порекомендував мене в цей ансамбль. Я познайомимся з його керівниками – Валерієм Муратовим та Валентиною Макаровою. Але тоді моя мама сказала, що спочатку треба відслужити в армії, а потім - буде видно. Після армії я написав їм листа. І вони мене викликали до себе. Я приїхав до них тільки з гітарою та фібровим чемоданчиком. Це була Костромська філармонія, хоча всі вони були з Москви. Це був культурологічний шок, коли я зі своєї Якимівки приїхав до Москви і мене поселили на 17-й поверх готелю «Україна». У мене було просто запаморочення від всього цього. Склалося так, що в ансамблі була зміна колективу. Алма-Атинський склад залишав групу. А я чимось відзначився, і Валерій Іванович дав мені можливість зібрати своїх друзів. Так туди потрапили мої земляки Валерій Редько, Юрій Редько і Аркадій Хоралов, з яким я навчався у музичній школі. А також армійські друзі Михайло Ковальов, Олександр Колесніков, Петро Наумов. Без бахвальства зазначу, що склад вийшов доволі цікавий. І репертуар, і склад. Наші тодішні прихильники до цих пір це пам’ятають. Голосистий був ансамбль.

- А хто тоді був в Алма-Атинському складі?

- Гітаристи Юрій Капронов, Костянтин Саликов, бас-гітарист Юрій Мамонов. Також клавішник Володимир Пахомов, барабанщик Павло Караяніді. Класний був склад. Спільно вони могли б мати успіх.
- Чому вони всі пішли?
- Вони трималися колективом. Поєднувало земляцтво і спільні музичні інтереси. Пішли вони всі разом тому, що не отримали того, чого хотіли. А саме власної творчості, а не тільки художнього керівника. Надалі доля колективу не склалася. Кожен став заробляти на життя самостійно у різних сферах творчості. Хтось з них досяг успіху. Наприклад, талант Кості Саликова розкрився в образотворчому мистецтві і кінорежисурі. Але він трагічно загинув у «лихі» 90-ті роки.
Окремо хочеться сказати про керівників ансамблю: Валерія Муратова і Валентину Макарову, яких я по-справжньому оцінив через роки. Тоді хлоп'ячі образи на них були і здавалося, що не розуміють вони нічого в наших творчих прагненнях, затискають, забороняють ... Потім я зрозумів, що це були, за великим рахунком, наші перші вітчизняні продюсери. Зараз себе продюсером тільки ледачий, що не називає. А тут цей факт підтверджується тим, що через їхній колектив пройшло багато артистів, які стали знаменитими. Вони завжди згадують своїх колишніх керівників тільки добрим словом. Серед них: Валерій Ободзинський, той же Аркадій Хоралов, той же Сергій Пєнкін, Олександр Малінін. Хто не відчуває за собою, що він відразу з'явився на світ геніальним, той завжди оцінить людей, які допомогли йому стати на творчий шлях. Я завжди буду вдячний їм.
- А чи були якісь зйомки, записи? Які були пісні? Хто робив для них аранжування?

- Зйомок і записів тоді ще не було, це було пізніше. Аранжування пісень, переважно, робив я, оскільки був музичним керівником ансамблю. У репертуарі були популярні пісні, які звучали по радіо і телебаченню, обробки народних пісень.

- Що, крім музичного керівництва, Вам самому доводилося робити на сцені?

- Скрипка, флейта, гітара, вокал - все, що моє.

ВІА «Ліра».
Станіслав Черьомухін і Юрій Редько

- А чи виконували Ви власні пісні ансамбля?

- Власні пісні були. Наприклад, Аркадій Хоралов разом з Валерієм Івановичем Муратовим написав пісню про Кострому, це була візитна картка ансамблю, але зрозуміло, що часи були інші, і виступати нам з власною творчістю особливо можливостей не було.

- Що заважало?

- Ось ті часи і заважали, не хочеться в стотисячний раз звалювати все на худраду. Виступити з власною творчістю на всесоюзному рівні мало кому вдавалося. Хіба, якщо була «відмашка згори» по партійній чи родинній лінії. Мовляв, нехай хлопців покажуть по телевізору. Винятковий випадок: завдяки своєму таланту вийшли на світову орбіту ВІА «Песняры», та й то завдяки сильній підтримці Машерова.

- Які можна згадати цікаві події, поїздки, зустрічі під час роботи в ВІА «Поют гитары»? Чим запам'яталася робота в колективі?

- Перш за все, запам'яталася тим, що це була стабільна робота - 30 концертів на місяць. Все возили з собою, починаючи від електроплити. Ще одружився в період роботи в «Поют гитары», правда, ненадовго. Один раз на рік - відпустка, один місяць - підготовка програми, а решта - гастролі. Нічого такого особливо видатного не було. Зрозуміло, це був не столичний колектив. А найголовніша зустріч була з Юрієм Петерсоном у 1973 році. Ми зупинилися в одному готелі в місті Іжевську. Перед цим ми були на концерті ВІА «Самоцветы», у той день у нас був вихідний. Ми слухали і дивилися цей концерт з оркестрової ями разом з Юрієм Редьком і були у захваті.

- А Юрій Редько при цьому дивився ще й на свою майбутню дружину Ірину Шачневу?

- Так, виявилося, що так. Тоді ми навіть і уявити собі не могли, що буде такий переворот у долі! З приводу концерту хочу сказати, що це було чудово. До цього дня це враження пам’ятаю. Дуже професійно, надзвичайно виразно, яскраво, видовищно. Навіть було важко з чимось порівняти.
І ось довжелезний коридор готелю в Іжевську. Ми з Юрою Редьком йшли - раптом назустріч худорлява фігура. Ми йшли з гітарою, і він зрозумів, що ми теж музиканти. І тут він так скромно каже: «Хлопці, а випити є»? І ми посиділи, розговорилися. Ми, звичайно, розуміли, що перед нами людина іншого класу. Ось ця дружба з Юрою Петерсоном, його наставництво, по-іншому не можна сказати, і до цього дня зі мною.

- Після ВІА «Поют гитары» був ленінградський вокально-інструментальний ансамбль «Ліра». Які причини сприяли цьому переходу? Наскільки відрізнялася робота в колективі з другої столиці від роботи в костромському колективі?

- Мій відхід з «Поют гитары» стався через особисті причини через не дуже веселу романтичну історію, про яку не хотілося б згадувати.

- З приводу подібних історій вас всіх «заклала» Світлана Рєзанова в телепередачі, присвяченій ВІА, в якій брали участь артисти з різних ансамблів. Згадуючи роки роботи в «Весёлих ребятах», вона сказала, як тільки від'їжджали від Москви, все одразу забували, що у них є дружини, дівчата і вперед, назустріч пригодам!

- Ну ... взагалі-то жінкам іноді властиво сильно перебільшувати. А у мене, то й говорити про ці подробиці, склалася ситуація офсайду. Перехід в «Ліру» стався непросто, перед цим було ще кілька периферійних колективів, їх потрібно обов'язково згадати. Це «Поющие юнги» миколаївської філармонії, де ми працювали разом з Юрою Редьком. Ще була естрадна бригада вінницької філармонії знову ж з Юрієм, ми з ним по трудовій книжці йшли разом. Оскільки музиканти - народ товариський, сталася та ж сама історія. Ми були на концерті ВІА «Ліра». Колектив був унікальний. Щоб уявити собі, як це було, можна сказати, що це був радянський Queen. Незвичайне багатоголосся, хлопці - ансамблісти горласті, хоровики, і ми з Юрком саме туди згодилися. Ми з ним співали ніздря в ніздрю, в один подих і вписалися в їхній колектив.

- Який був склад "Ліри" на момент Вашого приходу?

- Ритм група: рояль - Володимир Петров, клавішні Женя Єфімов, гітара - Владислав Левін, бас-гітара Юрій Семенов, ударні - Павло Кочетков. Діма Одинцов - соліст - вокаліст високого класу. Духова секція: Анатолій Андрєєв - саксофон, Віктор Горбунов - труба; Анатолій Мєшаєв - тромбон (Віктор і Толя згодом артисти ВІА «Надежда», «Лейся песня», «Красные маки»). Вітя Горбунов - багато років перша труба неперевершеною духової секції групи «Рецитал» Алли Пугачової.

- Від "Ліри" залишилися записи?

- Так, трішки. У мене є один диск, я його іноді слухаю. Це все ж таки інший був рівень, ніж вінницька чи костромська філармонії. Хоча і не так багато, але все-таки зйомки і записи були на рівні Пітера. Там тоді була своя фірма «Мелодія». З репертуаром - теж не розгуляєшся, потрібно було співати пісні членів Спілки композиторів, хоча, як виявилося, це були не найгірші твори. Хлопці, які в «Лірі» творили пісні, а це Володя Петров - музичний керівник, Юра Семенов - чудовий музикант, аранжувальник. Вони примудрялися такі робити аранжування, що можна було заслухатись і замилуватися!

- Кілька слів про Петрова та Семенова?

- Все, що знаю про них, то зі слів знайомих, за чутками.
Володя Петров починав власних проект, який так і не відбувся. А потім грав в ансамблі народних інструментів в ресторані для інтуристів.
Юра Семенов співає в храмі. Нещодавно прислав диск своїх пісень до ювілею творчої діяльності. Як завжди здорово, але захоплюються тільки друзі та знайомі. Далі справа не йде. Залишається тільки додати, як і будь-який вид мистецтва, популярна музика - це рулетка з елементом везіння. Дуже спокусливі промені слави, і плоди популярності. У якийсь момент кожен обирає свій шлях. Або ти працюєш на потребу дня. Або ти твориш, так як підказує серце. Ось тут приготуйся до життєвих труднощів, до років забуття. Але і тут можливий приз. Творчість Баха - тому приклад.
Є і третій шлях, просто служити музиці. Любити «не себе в мистецтві, а мистецтво в собі». Задовольнятися тим, що тобі надає життя, і «його величність - випадок».

- А Вам самому доводилося в «Лірі» робити якісь аранжування?

- Так, наприклад, пісня «Річка» Саші Морозова. Цю пісню ми співали з Юрою вдвох і привнесли її в репертуар ВІА «Пламя» з «Ліри».

- Був ще успішний виступ «Ліри» на VI Всесоюзному конкурсі артистів естради. Ще раз підкреслю, що колектив був дуже самобутній по аранжуванням, по вокалу, по написанню. На жаль, він так і не вийшов на велику орбіту.

- Що завадило?

- Заважав Ленконцерт, штатний розклад, столиця обласна. Ну, чого повторюватися. Офіційно визнавалася академічна і національна музика, а не якісь там волохаті музиканти.

- Що означає «Офіційно визнавалася академічна і національна музика»? Тобто ВІА працювали, так би мовити, неофіційно?

- Почитайте газету «Радянська культура» того часу. Офіційно ВІА працювали в філармоніях, а неофіційно в підвалах. Про професійні ВІА згадували, коли потрібно було когось відправити на зарубіжний молодіжний фестиваль.

- Чим це «офіційне визнання» підтверджувалося?

- Закордонними поїздками.

- Давайте поговоримо ще трохи про худради? Вам доводилося брати участь у здачі програм худрадам?

- Постійно. Без здачі програми худраді жоден колектив не міг виїхати на гастролі.

- Як вони проходили, хто туди входив?

- Найчастіше це була розправа. Академічні музиканти худради мало що розуміли у вокально-інструментальній музиці. А для артистів ВІА це був щорічний держіспит, якщо його не складеш худраді - місяць репетиційного періоду - нанівець, починай все спочатку.
Особливо докучали представники громадськості. В худраді на той час мали бути: робочий, пенсіонер, доярка. Доходило до абсурду.
Багато філармоній сиділи на картотеці, а публіка йшла на вокально-інструментальні ансамблі. Бо це музичне явище на той час було модне, приваблювало незвичне звучання електронних інструментів, наслідування західних груп. Органи культури пильно стежили, щоб не було перебору.

- Перебору в чому?

- У бітломанії, в згубному впливу заходу. А якщо якісь хлопці на кухні пісню написали (нехай навіть музично освічені), то їм шлях - в Будинок народної творчості, там самодіяльність плекають, а професіоналів бояться.

- І що тут не правильно? Ви вважаєте, що всіх хлопців, які на кухні пишуть пісні, треба відразу на велику сцену і в телевізор?

- Не вважаю. Тільки ви підтримайте по-справжньому талановитих хлопців. Купіть їм апаратуру, костюми, запишіть пісні, просуньте хоча б на місцеве радіо, телебачення. Де це?
Загалом, мрія Катерини Фурцевої збувалася, країна співала і танцювала під одну дудку. Скрізь - масова самодіяльність. На телевізор не пробитися, показували тільки улюбленців керівництва, або безликі колективи.
Що стосується підтримки. Саме так все і було. В СРСР в системі Міністерства культури СРСР працювали майже 100 000 будинків культури. У більшості цих установ працювало безліч гуртків за інтересами: музичний, хоровий, театральний, фото і так далі. У всіх цих клубах і БК були свої ансамблі. У цих ансамблях могли всі бажаючі займатися абсолютно безкоштовно і під керівництвом досвідчених (часто професійних) керівників. Все необхідне для цього набували ці клубні установи за рахунок виділених державою коштів. В тому числі апаратуру, костюми, інший реквізит, вони ж оплачували всі поїздки. Крім того, ансамблі були у всіх навчальних закладах, а також на багатьох підприємствах. До 80-тих років в СРСР було 145 професійних ансамблів і майже 160 000 аматорських. Більшість найвідоміших музикантів ВІА вийшло з самодіяльності, яку цілком і повністю утримувала держава. Ви ось часто киваєте на музичний Захід, але ж там нічого подібного і близько не було. Там всі пробивалися виключно власними силами. Ніхто нікому інструменти, реквізит, місце для репетицій і взагалі нічого не надавав безкоштовно. І гастролі були тільки особистою проблемою колективу.
Що стосується підтримки в ЗМІ. Звичайно, вона була недостатньою, але проблема була в загальній нерозвиненості радіо і ТБ структури держави. Але навіть при цьому на ТБ була всесоюзна програма з пошуку талантів, яка називалася "Алло, ми шукаємо таланти". А на радіо дуже плідно в цьому напрямку працювали музичні редакції радіостанції "Юність". Ось Ви згадали, що на ТБ "показували тільки улюбленців керівництва, або безликі колективи". З ВІА по ТБ в 70-ті найбільше показували «Піснярів» і «Самоцвіти». Це зразкові колективи, і заслужено популярні.

- Про які тоді "безликі" колективи Ви говорите?

- Ви хочете мене посварити з колегами?

- Боже збав! Ось Ви зараз виконуєте пісні, які всі колись пройшли худради. Чому не виконуєте ті шедеври, які були незаслужено зарізані худрадами?

- Ви знаєте, в більшості своїй, там шедеврів не було. Були якісь подієві, солоденькі пісеньки.

- Давайте повернемося до «Ліри».

- У Ленінграді було відділення фірми «Мелодія», і своє телебачення, тому «Лірі» вдалося записати кілька платівок, які розійшлися по країні. Це допомогло хоч якось популяризувати ансамбль.

- Чому, маючи філію "Мелодії" в Ленінграді, ленінградські ВІА так мало записали? Хоча в Пітері було всього 4 більш-менш відомих ВІА

- Сам не знаю. Крім цих чотирьох, було багато класних невідомих, які потім об'єдналися в легендарному ленінградському рок-клубі.

- У Москві ВІА було набагато більше, і при цьому вони записувалися набагато частіше.

- Там було ближче до ЦК.

- Ви говорите, що розкрити талант «Ліри» заважав Ленконцерт. Якби «Ліра» не працювала в Ленконцерті. Змогла б вона записати ці кілька платівок?

- Ні. Проте, Ленконцерт щомісяця забезпечував нормою концертів, апаратурою, концертними костюмами, репетиційної базою. Якщо б Ленконцерт щомісяця не організовував: стабільні гастролі по країні, то знав би хто-небудь про «Ліру», крім їхніх друзів та близьких? Звичайно, ні. І потрібно віддати належне Ленконцерту, але його продюсерські можливості були обмежені. Ким? Вертикаллю влади. Знай, свій припічок, і не рипайся. Але ті ж «закостенілі» худради чітко відсікали бездуховні твори, з недостатньою глибиною віршованого тексту або невиразною мелодикою. Обговорення концертних програм іноді набувало парадоксальної форми. Маразму вистачало, як тоді, так і сьогодні. Ось один із прикладів. Юра Семенов написав дивовижну по красі мелодію пісні, на вірші мало відомого поета «Боль, обида не ручей». Але худрада запропонувала своє рішення. Що б пісня вийшла на платівці, треба було покласти мелодію на слова члена союзу. Довелося йти на компроміс. В результаті пісні не стало. Зруйнувалося злиття мелодії і віршів, запліднене талантом, зникло таїнство створення. Вийшов костюм не того розміру.
Слухаючи зараз диск «Ліри», розумію, яка копітка робота була проведена Петровим і Семеновим, що б кожна пісня була наповнена змістом і музичністю. Залишається тільки сумувати, яким музичним «сміттям» набивають голову молоді. Однак радує, що є радіостанції з редакторами обтяженими музичним інтелектом і кругозором, що піклуються про стан розуму слухачів, а не тільки валом реклами. Викликають співчуття майже зниклі зі згадок в ефірах творці пісень. Неначе пісні виникають самі по собі з комп'ютерних програм, або складаються одноразовими і багаторазовими «зірками». Насправді автори, як вчені, що здатні створити винахід, зробити відкриття. Сумно, що пісня, як явище народної творчості, в масі своїй перетворилася в жувальну гумку, бездумне заняття. В одне вухо влетіло, в інше вилетіло, не залишивши й сліду. Я розумію, зараз час комерційної попкультури, загального забезпечення музичним товаром. Не хочу всіх чесати під одну гребінку. Є й талановиті зразки і виконавці. У всі часи була і буде духовна потреба людини скласти пісню коханій. В цьому немає нічого поганого. Тільки через роки відкривається духовна краса пісні, як одкровення і здивування цією красою.

ВІА «Пламя»

- Вокально-інструментальний ансамбль «Пламя» ...
Ми підійшли до одного з найважливіших періодів Вашої творчої біографії?

- Так, це був період життя дуже яскравий.

- Як сталося, що надійшло запрошення в ВІА «Пламя»? Відомий і популярний столичний ансамбль першого ешелону.

- Як це вийшло? Знову ж - з волі випадку. Хтось або щось зверху підштовхує тебе, щоб опинитися в потрібний час в потрібному місці. Але випадок випадком, а решта - це робота. Я, як глядач, абсолютно впевнений, що наш з Юрою прихід в «Пламя» був важливий не тільки для нас, але це було і серйозною подією в історії ансамблю.
Перший рік після розпаду «Самоцвєтів» обидва новоутворених колектива нагадували рештки розбитої малахітовою чаші. Ті, хто пішов, стали розуміти, що вони натворили, а у Малікова були проблеми з новим складом, не завжди глядачі добре приймали тих, хто прийшов.
Є фото: в грудні 1976 ансамблю «Пламя», ще «Самоцветовское», тільки з відрізаним Маліковим, але частина його гітари і руки залишилася на фотографії. Дивлячись на це, виникає відчуття чогось неправильного і непоправного.
Ось що говорив про цей період Анатолій Могилевський:
«Співаємо ті ж пісні. І варто було все це затівати? Концертів стало менше, умови гірші».
А ось слова Олени Преснякової, яку після концерту на «Динамо» оточила агресивна група шанувальників їх попередників: «У всіх на грудях були великі круглі значки з фотографією «Самоцвєтів» або окремо з Дьяконовим, Шачневою. На мене наскочила задирлива очільниця: «Та ви співати не вмієте! Ось у Іри Шачневої – голос»! Сцену побачила одна з моїх шанувальниць і з криками: «Там Олену вбивають»! - кинулася за музикантами. З гітарами та іншими підручними засобами вискочили хлопці, які були на концерті.
Її чоловік, Володимир Пресняков, згадує, що спочатку під час їх виступів «... дівчата вимагали Дьяконова».
З нашим приходом почалася нова історія. Все, що сталося і чого не виправити, залишилося у минулому, а життя стало вибудовуватися далі. На той момент у «Пламя» відбулася чергова зміна складу. Могилевський став оформлятися на виїзд. Інші пішли створювати свій колектив - грати джаз-рок, той же Геннадій Жарков. Пішов і Юрій Генбачьов.
Шкода, що це сталося. Але прийшла зміна: я, Юра Редько, Віктор Дегтярьов, Ігор Нікітін, Олександр Колоколов.
Як це було? Ми працюємо в «Лірі». Працюємо - на ентузіазмі. Там була обмежена кількість концертів, вічне безгрошів'я. Були моменти, що у нас з Юрком не було трьох копійок на трамвай на репетицію доїхати.
Незважаючи на це, про «Ліру» хочеться сказати багато добрих слів, про людей, з якими ми там працювали.
Окремо, про Вітю Горбунова. Поки працювали в «Лірі», був час спали на підлозі у його квартирі, потім знімали кімнату, що залишалося робити при таких зарплатах, але на сцену виходили з незвичайним підйомом.
Прийшов час,і ми потім витягли Віктора Горбунова в Москву, і він вдачно працював в «Надежде», потім у Пугачової - чудовий трубач. Працюючи в «Лірі», ми підтримували дружні зв'язки з Юрієм Петерсоном, з Сергієм Березіним. У нього брали пісні на виконання, ще працюючи в «Поют гитары».
І раптом - пролунав дзвінок, дзвонить Юрій Петерсон:
«Хлопці, у нас оновлення, Сергій Березін запрошує Вас працювати. Терміново, протягом тижня! Чи зможете розрахуватися?»
Для «Ліри» це, звичайно, був великим ударом, і ми їхали з важким серцем.
Потім була феноменальна зустріч на Ленінградському вокзалі. Юра Петерсон приїхав на «Запорожці», а ми з багажом, як у приказці «все своє вожу з собою». Треба було бачити, як ми все завантажували в вухатий "Запорожець" під команди Юрія.
Побутово також все починалося непросто. Готували программу, перший свій концерт пам'ятаю дуже чітко.

- Це був, ймовірно, виступ в дивертисменті з кількома піснями?

- Так, в програмі було кілька пісень. Микола Михайлов (Раппопорт) був тоді художнім керівником. Нам терміново пошили чорні штанці і червоні сорочки. Прийом на цьому нашому першому спільному концерті був просто фантастичним, публіка приймала ансамбль "на ура"!

- А перший сольний концерт?

- Перший час ми виступали номерами на великих стадіонах. В цей же час готували нову програму. Перший сольний концерт в Москві був в кінці осені, в кіно-концертному залі «Октябрь» на Новому Арбаті (тоді Калінінський проспект).

- А наскільки складно було вам звикнути до таких стрімких змін у житті, звикати до Москви, вписатися в новий колектив?

- Адаптуватися спочатку було непросто. Бувало, що й на вокзалі ночували. Потім друзі допомагали регулярно влаштовуватися в готель. Коли більш-менш стали на ноги, знімали квартиру з Юрком на двох. Вписатися в колектив по творчій частині вийшло органічно. Адже, де б ми з Юрою не працювали, для нас «Самоцветы» були зразком. Та вокальну ансамблеву манеру Валентина Дьяконова, Юрія Петерсона ми добре знали, могли відтворити. Ми були музично освічені люди, у професійному плані претензій до нас не було. Дуже допомагав Юра Петерсон, підказував багато правильних речей, я йому дуже вдячний за це.

- А як складалися стосунки з Валентином Дьяконовим? Тут треба згадати, що Юрій частково взяв на себе репертуар не тільки Анатолія Могилевського.

- Це була така політика керівництва. Вирішили готувати Дьяконову дублера - Юрія Редька. З Валентином у мене, я вважаю, були хороші стосунки. З огляду на те, що він людина дуже обережна і трішки замкнута в собі, то таких відкритих дружніх стосунків, як, скажімо, з Віктором Дегтярьовим не було, але навіть коли ми вже в «Пламя» не працювали, то все одно зустрічалися і спілкувалися.

- Які завдання доводилося виконувати в ансамблі «Пламя»: що співати, на чому грати? Чи доводилося робити аранжування будь-яких пісень?

- Все та ж скрипка, флейта, гітара, той же вокал. Виконувалася навіть складена мною пісня «Голуби» на вірші Наума Олева, правда недовго.

- Цю пісню також взяв до свого репертуару ВІА «Коробейники»?

- Так, у їхньому виконанні вона теж звучала.
Що стосується аранжувань, то робити їх теж доводилося, але зазвичай було так. Я робив аранжування, приносив його, а керівник говорив: «Ні, це все треба переробити»!
Зрештою, ідея і сенс залишалися, а одежину міняли.

- Ну, це керівник дотримувався правила, що в ансамблі творчість колективна!

- Будемо вважати, що так. Ансамбль - від французького ensemble (разом).

- Робота з якими авторами пісень особливо запам'яталася?

- Це було щастя, що довелося творчо спілкуватися з такими людьми! Творчі вечори Марка Григоровича Фрадкіна забути важко. Ми співали його сольні концерти. Це ж класика. А Микита Володимирович Богословський!

- Він залишився в пам'яті друзів, як майстер різноманітних розіграшів. А вас він розігрував?

- Він не розігрував, але жартував дуже своєрідно.
Ці композитори довіряли ансамблю перше виконання пісень і аранжування, але доводили до випуску в світ самі. Серед них Володимир Шаїнський - людина-феєрія. Він подарував нам знамениті хіти, які звучать досі: «Йде солдат по місту» і «На дальній станції зійду». Запам’яталися записи пісень з Георгіем Мовсесяном, Михаілом Танічем, Михаілом Пляцковским, на жаль, вони рано пішли від нас.
Пісню «Здравствуй, мама», де виконував соло Валентин Дьяконов, ми записували у Давида Тухманова вдома в його студії. Це мої найщасливіші творчі моменти.

- Наскільки складно було показувати публіці власну творчість?

- Зрозуміло, що кожен музикант хоче висловитися самостійно в своєму жанрі. У мене був період, коли я думав, що написання пісень буде моїм основним заняттям. У той час це було непросто, а коли немає виходу для творчості, то все затухає. Хто цього наполегливо домагався і у кого марнославства було побільше, той виривався вперед. Наприклад, це вдалося Славі Малежику. А у Валентина Д'яконова в повній мірі це не вийшло.
На долю своїх пісень я особливо поскаржитися не можу, у них є своє життя і досить непогане. Ті ж «Васильки в житі», яку виконав ансамбль «Сябри». На Міжнародному конкурсі звукозапису з цією піснею вони отримали приз.
Була ще пісня, написана з Юрієм Петерсоном для Юрія Редька - «Забути не може», як раз для демонстрації його вокальних даних.

- Про які поїздки, конкурси, заходи під час роботи в «Пламя» хотілося б розповісти?

- Цього завжди було багато. ЦК ВЛКСМ нас дуже любив, завжди запрошував на фестивалі в Фінляндію, у Німеччину, на Кубу, Мадагаскар. Багато було дивовижних поїздок, багато різних історій з ними пов'язаних, іноді дуже забавних.

- У «Пламя» був один цікавий шефський концерт, коли ансамбль відправили виступати замість бардів, але колектив все ж зумів завоювати симпатії незадоволеної «обдуреною» публіки. А чи були ще на Вашій пам'яті випадки, коли доводилося стикатися з агресією залу або з іншими складнощами?

- З приводу глядачів нічого сказати не можу, приймали нас завжди добре, ніяких конфліктних ситуацій не пригадую. Запам'яталися лише глядацькі посмішки і овації.
Всі основні складності були пов'язані з апаратурою, якість якої було тоді нижче плінтуса. Вона іноді відказувала, і тоді доводилося починати співати акапельно українські народні пісні.

- Чи доводилося поєднувати роботу і навчання під час роботи в ВІА «Пламя». Наскільки це було складно?

- Дуже складно. Знову ж завдяки добрій пораді Юрія Петерсона я вступав до ГІТІСа. На той же факультет, де навчався Юра, та де навчалася Алла Пугачова і багато інших зірок - факультет режисури естради. Два рази мене відправляли, кажучи:
- Що там режисерувати у ваших ВІА?
Коли вступав втретє, то там змінилася ситуація, змінилися умови прийому. Стали приймати тільки професіоналів, які вже працюють на сцені. Таким чином мені вдалося вступити, про що я анітрохи не шкодую і дуже вдячний педагогам, у яких довелося вчитися. Особливо вдячний керівнику курсу Андрію Ніколаєву.

- Це знаменитий клоун Андрюша, який працював в цирку на проспекті Вернадського?

- Так, це - незвичайна людина, герой. Силовий клоун. Багато разів разбивався. При мені було, як його привезли з Австралії. Там він отримав серйозні травми, заробляючи валюту для країни. Дуже мужній чоловік. На жаль, його не знали так широко, як Карандаша, Юрія Нікуліна або Олега Попова. Під час навчання всі його прочуханки, весь пресинг дуже загартував нас.

- Чому прийшло рішення покинути ансамбль «Пламя»? Чи було шкода, що розійшлися шляхи з Юрієм Редьком, який на той момент ще залишався в колективі?

- Настав такий момент. Я помічав це і по іншим, і по собі, коли прийшов час, що тебе відтісняють до борту, показують, що ти тут не потрібен. Тоді виникає питання,
навіщо я тут перебуваю?

- Склад «Пламя» часто змінювався з ініціативи керівника Сергія Березіна, та й в інших ВІА була «текучка». У той же час ВІА «Аріель» багато років чудово працював незмінним складом. Як Ви вважаєте, чи потрібно складу ансамблю постійно змінюватися, як би знаходячи цим свіжість і новизну, або в колективі повинні бути артисти, які спрацювалися, розуміють і відчувають один одного?

- По-хорошому - склад повинен бути один. Приклад цьому не тільки «Аріель», але й той же «Rolling Stones». А скажімо «Beatles» щось не поділили, розлетілися, у кожного свої амбіції, які начебто і здійснилися ...

- Але до того рівня, який був у них, коли вони були разом, піднятися не вдалося поодинці нікому?

- Ні, ніколи. «Пламя» завжди вирізнялося своїм музичним стилем. У Сергія Березіна чимало хороших пісень, які я дуже шаную. Але в той час він будував композиторську кар'єру. Тихо, непомітно, поволі вдавалося повернути так, як він хоче. Валя Дьяконов залишив колектив, я вважаю, в якійсь мірі через це. І мій відхід, і багатьох інших був пов'язаний з цим.
Дуже боляче було розлучатися з Юрою, шляхи наші дійсно розійшлися, як творчі, так і людські. Йому в ансамблі теж, ймовірно, була поставлена якесь зоряне завдання.
Треба обов'язково вдосконалюватися, прагнути вгору, але не обов'язково це має бути самоціллю і не всі способи для цього хороші.

- Мені бачиться, що рішення зоряного завдання, перш за все за керівником. Якщо у нього в колективі люди з великим потенціалом, хто, як не він повинен його розкрити? Якщо цього не відбувається, це, перш за все, його провина!

- В остаточному підсумку - традиції, притаманні колективу, були зруйновані. Зник ансамблевий спів, кожен намагався стати помітним солістом, просувати свої пісні. Почалася корозія, меркантильність розсипала ансамбль. Зникала атмосфера всередині колективу. Адже ансамбль, в першу чергу, означає «разом». Так було на той час, коли ми прийшли в «Пламя», але потім поступово зникало. Це привело до того, що Березін ансамбль «Пламя» «погасив», і зайнявся проектом «Нескучний сад», який не залишив помітних слідів в естрадній музиці.

- Мені завжди було шкода, коли з будь-якого гідного ансамблю солісти йшли в «одиночне плавання». Від цього втрачали і артист, і ансамбль. А Ваша думка?

- Так, я згоден. У творчому плані більшість пішли робити сольну кар'єру, не змогли досягти більшого, ніж це було в колективах, в яких вони набули популярності.

- Що було після ансамблю «Пламя»?

- Миколаївські друзі перетягнули мене на початку 1980 року в ансамбль «Голубые гитары». Там в цей час ставилася музична вистава «Червоний капелюшок і Сірий вовк». Я йшов туди на роль Вовка.

- Це була головна чоловіча роль?

- Так, мені це було дуже цікаво. Я, коли закінчив ГИТИС, думав, що мені тепер всі двері відкриті! Але не так сталося, як гадалося. Штатний роспис не перестрибнеш. Коли прийшов, став готувати роль.

- На той час «Червоний капелюшок і Сірий вовк» йшов уже не перший рік. Хто до цього був виконавцем цієї ролі?

- Слава Малежик, Слава Кузін, Ігор Офіцеров. До втілення цієї ролі мною справа так і не дійшла. Ігор Якович Гранів вирішив все змінити і відновити концертну програму, яка складалася з його пісень та народних композицій. Програма була орієнтована на закордонні поїздки. Колектив багато разів виїжджав. Там довелося попрацювати з Ігорем Крутим, Ігорем Борисовим та іншими талановитими хлопцями.
Робота в «Голубых гитарах» тривала недовго, два роки. На душі було неспокійно тому, що я не міг застосувати знання, отримані в інституті. Потім здавалося, що вже вік такий, що вистачить бігати - стрибати по сцені.

- На зразок того, що вже немолодий солідний чоловік, пора б чимось важливим зайнятися?

- Так, мовляв, не смішно вже. Став замислюватися, яку діяльність далі обрати, більш серйозну. Це був 1982 рік. І тут надійшла пропозиція попрацювати в агітпоїзді ЦК комсомолу, яку я з цікавістю прийняв.

- І за що агітували?

- За що агітували ... Це, як раз той самий випадок, коли я міг реалізуватися, як режисер. Я до цього намагався знайти в цій якості своє місце. Але в той час створити свій колектив, вибивши квоту в Міністерстві культури, було неймовірно складно. Я якось поділився своїми проблемами з Давидом Усмановим, співавтором деяких моїх пісень. Він сказав: «Слухай, є такий агітпоїзд, туди приїжджають колективи, там можна режисерувати з ранку до вечора»! Він познайомив мене з людьми, які цим займалися, і все вийшло. Мене зарахували на роботу. Я почав там працювати, і це дійсно було дивовижне явище. Приїжджав спеціально обладнаний поїзд. Наприклад, там був вагон-музей, вагон-дискотека, голографічну виставу возили та інше. Поїзд прибував у віддалені міста, села, де люди не бачили нічого цього. До нас був величезний інтерес. Кожен день йшли концерти під моїм керівництвом. Дуже цікаво, прекрасні залишилися спогади.

- Мета була в тому, щоб люди, які живуть у віддалених куточках, не були позбавлені участі у культурному житті?

- Так, метою було, і збагатити дозвілля людей, і показати щось нове, дати відчути свою причетність до цікавих подій, що відбуваються.
Ще один рейс, дуже знаменний для мене - це коли ми агітпоїздом пройшли шлях Уренгой-Помари-Ужгород. В Ужгороді відкривали заслінку газу на захід. Там було величезне свято на стадіоні, присвячене цієї події, яку мені пощастило режисерувати. Цим можна пишатися.
З 1984 року у мене почався новий період життя - це робота в Держкіно і Міністерстві культури. Але Держкіно ліквідували відразу після подій 1991 року.

- У зв'язку з цим питання. Вважається, що артисти, взагалі творчі люди - народ неорганізований. Чи допомогла така посада набути нового досвіду, щоб стати більш організованим і вміти організовувати інших?

- У мене це в якійсь мірі вийшло. Я чимало років працював помічником міністра культури РФ. Міністри йшли, а помічники залишалися. Працював з Юрієм Мефодійович Соломіним, з Мелентьєвим Юрієм Серафимовичем. Потужні люди.

- Трохи забігаючи наперед, якщо вже мова зайшла про кіно, хочу запитати з приводу написаних Вами кіносценаріїв.

- У мене були думки всерйоз цим займатися. Але, написавши кілька сценаріїв, які поставили, інтерес до такої діяльності пропав. Нинішнє телебачення подає тільки кримінал і бандитські розборки, нічого іншого не приймає.

- А можна детальніше про телефільмі «Ваша честь»? Мені серіал сподобався, незважаючи на те, що він досить драматичним і без «хеппі-енду».

- «Ваша честь» - це один із прикладів, хоча, в цілому, цей фільм вийшов непоганий. Я намагався зробити людяний сценарій про долю хлопчика.

- У фільмі вказано кілька сценаристів - це значить, що кожен писав окремі серії?

- Абсолютно вірно. Серіал досить тривалий, авторів декілька.

- А як тоді витримується загальний стиль?

- На це є редактура на рівні сценарної заявки. Ти працюєш, тебе правлять. Мій сценарій спочатку називався «Поневіряння». Але потім багато що змінилося ... На пам'ять я зберігаю перший екземпляр.

- Виходить, що завжди в кінцевому рахунку на виході не те, що задумано?

- Буває і так, то ж я не хочу створювати «чорнуху» ні заради грошей, ні заради чогось іншого, бо ти цим губиш чиюсь свідомість. Скільки я не намагався себе зламати, не зміг.

- Повернемося до роботи в Міністерстві культури - чи була ця робота пов'язана з культурою. Наскільки це прийнятно для творчої людини?

- Зрозуміло, що там інший кругозір, інші масштаби. Ми намагалися впровадити якісь програми, наприклад, розвиток бібліотечної справи або сільських культурних установ, я ці програми писав, але, це переважно - рутинна робота з якимись документами, з колегіями, заходами. Може, що-небудь і просунулося б у мене далі, але перебудова поставила крапку. Був момент, коли Міністерство культури взагалі нікому не потрібно було. Ми ходили по порожніх коридорах і один одного лякалися.
Після Міністерства у мене був ще один період - робота в студії Сергія Жигунова, на його перших серіалах. Це «Королева Марго», «Графиня де Монсоро». Я займався телевізійним прокатом, тобто просуванням фільму після його випуску. Тоді обласні телекомпанії могли купувати право показу нового фільму до того, як фільм покажуть по загальнонаціональному каналу.

- Виходить, що люди в регіонах могли побачити ці фільми раніше?

- Так, ми запускали ці серії раніше. Ще у Сергія були права на фільми попередні, які теж постійно треба було влаштовувати на різні телеканали, були знімальні періоди. Була своя кінопрокатна фірма, телевізійні проекти, пов'язані з телепрокатом. Все було достатньо цікаво.
У 2000-му році зателефонував Березін і каже:
«Ну що, ти ще пам'ятаєш наші пісні? Може, заспіваємо разом»?
Я пам'ятаю, що спочатку це довго не виходило. Він подзвонив на 9 травня, а я був зайнятий іншою роботою, яку не міг відкласти, були й інші причини. Потім він зателефонував восени: «Зараз всюди йдуть Дні міст, може, спробуємо»?
Таким чином, я знову вийшов на сцену. Мені спочатку ця ідея здалася дивною. Ми вийшли на сцену, перед нами площа народу, і ця площа почала співати разом з нами! Це стало переворотом у свідомості. Спочатку я поєднував дві роботи, брав участь у виїздах. Сергій займався цим професійно. Потім у нас з'явився продюсер Алік Гуревич. Він добре організовував концерти. Я перейшов повністю на сцену і 10 років часу провів разом з ними.

- Чи робив Сергій Березін спробу відновити ансамбль «Пламя» в більш повному складі?

- При мені не робив, тому стверджувати точно не можу, але з розповідей знаю, що така спроба була. Сергій запрошував Іру Шачневу, Юрія Петерсона, Олексія Кондакова, Віктора Анікієнка для обговорення цього питання і репетицій, але не склалося. Проте, з того моменту виникло «Пламя-2000».

- У 2000-ні склад колективу традиційно продовжував змінюватися. З яких причин?

- Так, змінювався. З першого складу 2000-року, який я перерахував, незабаром пішов Рубцов. Основна причина його відходу була в тому, що іноді він робив вибір на користь свого власного виступу, а не виступи з колективом, якщо дати концертів збігалися, а Березіну це не подобалося.
Бєлов пішов у відставку після якогось конфлікту.

- А коли раніше працював в «Пламя» Валерій Бєлов? Я, чесно кажучи, його в ансамблі не пам'ятаю. Ймовірно, кінець 80-х, початок 90-х?

- Правильно, тоді була дивна плинність кадрів. «Пламя» вже не було, був перехід з «Пламя» в «Нескучний сад».
Після їх відходу прийшов Борис Осокін, який працював в «Нескучном саду», був там лідером, дуже талановита людина і Боря Лобанов. Він - музикант високого класу, працював перед цим в «Самоцвітах». На жаль, вони вже залишили цей світ. На їхнє місце прийшов гітарист Ігор Тимофєєв і статист під псевдонімом Данилов.
Мене там 10 років протримала прихильність до сцени, до того ж я намагався обходити гострі кути, але справа все-таки скінчилася конфліктом, ймовірно, неминучим.
Другий вихід з «Пламя» наштовхнув мене на думку, що, як би там не було, але 15 років свого творчого життя я віддав ансамблю «Пламя» і, напевно, взмозі нести ці пісні далі. Я поставив собі завдання зробити сольну програму «Кращі пісні ВІА «Пламя», яку виконав.

- Чотири роки тому ми були на Вашому концерті на День міста, де Ви досить успішно виступили. Публіка дуже емоційно приймала програму, і навіть було невдоволення тим, що концерт тривав усього годину, а глядачам хотілося продовження.

- Спочатку мені здавалося, що я нікому не потрібен, що на мене не підуть люди. У мене немає кола адміністраторів, які будуть запрошувати мене на концерти, але п'ять років роботи показали протилежне, і виступи мої користуються успіхом. Починав з виступів на батьківщині, так би мовити: «Батьківщина нам допоможе!». Так і вийшло. Прийшли глядачі в Мелітополі, хто мене пам'ятав і знав.
Є якась магія пісень, які складали репертуар ансамблю. Я довго над цим думав. Зараз проходять наші концерти, хоч і не часто. Ми відкрили для себе дивну публіку в Білорусії. Останній концерт мене просто вразив. Адміністратор зателефонував:
- В День перемоги заспіваєш?
- Так, а де?
- Так ось, на вулиці.
Ну вулиця, так вулиця, думаю, напевно, де-небудь біля клубу, ветерани зберуться. Приїжджаємо, а там стадіон!

- Це був Ваш сольний концерт?

- Так, а на стадіоні 1500 глядачів. Прийшли самі, їх палкою не заганяли. Там, звичайно, були якісь профспілкові запрошення, але який був глядацький прийом! У мене є відео-запис. Дивлячись з боку, не віриться, що це ми!
Зі мною працюють музиканти, два техніка. Великими трудами придбано апаратуру, відеотехніку. Ми возимо з собою і даємо на початку відеопролог про історію ансамблю «Пламя».

- Виходить, що Ви ще й своїх колишніх колег рекламуєте, і не даєте піти в забуття старим добрим пісням ансамблю?

- Абсолютно вірно, саме це завдання я і поставив.

- Чи відчуваєте Ви на собі пресинг з боку Сергія Березіна, який всіма способами намагається довести, що тільки він має право говорити про свою приналежність до ВІА «Пламя», а всі інші, хто не менше, а часом і більше, створював імідж «Пламя »- це все клони і шахраї?

- Це його позиція. Я не розумію, навіщо проти себе налаштовувати стількох людей, я маю на увазі колег. Так, є колектив, який називається «Легендарні зірки «Пламя». Там є Валерій Бєлов, який в «Пламя» деякий час працював. Співають вони ті ж пісні. А чому їх не співати, якщо люди хочуть їх чути. Інша справа, як співають. Судити треба за якістю. Клони і шахраї - це все-таки трішки інше. Наведу приклад, ось тут би Березіну з Дорфман попрацювати.
Мій армійський друг телефонує мені і каже:
- Слухай, що відбувається? Висять ваші афіші з твоєю фотографією в День міста на стадіоні. Я після служби прибіг, щоб тебе побачити, а концерт вже скінчився. Я до адміністратора:
- Де «Пламя»?
Мені відповідають:
- Он там, в гримерці сидять, випивають.
Я заходжу і питаю:
- Де Черепухін, де Березін? Ви хто?
Тобто під нашою фотографією самозванці під диск відспівали пісні і отримали гроші. Це - жахливо.

- Але ті, хто дійсно працював в колективі, хіба не мають право згадувати про це? Тим більше що понадзаслуги Березіна немає. Він не створював з нуля, а отримав готовий колектив з популярними артистами.

- Звичайно. До мене у нього теж не може бути претензій. У мене офіційно зареєстрований ансамбль, і я несу людям пісні з репертуару колективу, в якому довгі роки працював. У створенні багатьох з них спочатку брав участь. Авторські права ми не порушуємо, відраховуємо встановлені згідно з законом відрахування.
Ось один із прикладів. Доходило до того, що на моїх афішах в місті Бресті хтось невідомий клеїв саморобний листок: «У зв'язку з хворобою артиста концерт не відбудеться».

- В цілому, ця тема зараз дуже актуальна. Багато знаменитих у минулому ВІА зараз розмножилися. Але, напевно, краще багато, ніж жодного?

- Давно вже людством придумано, як все вирішувати в цивілізований спосіб. Не треба нікого переслідувати, не треба нікого садити у в’язницю. Як приклад - по всьому світу поширені фан-клуби «Бітлз». Артисти, загримовані під знаменитих музикантів, співають їхні пісні. Нещодавно я бачив такий концерт в Білорусії, де повний стадіон із захопленням і слухав. А чому не бути подібним треб’ют-шоу, якщо у них є глядачі?

- Звичайно. До того ж Березінське «Пламя» нітрохи не схоже по звучанню на оригінал. Один із шанувальників ансамблю якось сказав, що з усіх подібних колективів, «Пламя-2000» було «самое пламенистое «Пламя». Найцінніше - це впізнаванність. Зрозуміло, що Юрій Петерсон ніс цю манеру. Від нього багато йшло. Їхній дует з Олексієм Кондаковим був найбільш близький до традиційного звучання «Пламя».
Про себе ж можу сказати, що я зараз дуже захоплений тим, що я роблю, так само, як і в той час, коли з моєю участю записувалися знамениті пісні ВІА «Пламя» - «На дальній станції зійду», «Йде солдат по місту», «Сині дощі», «Дитинства останній дзвінок», «За поворотом» та інші. Довелося виконати життєве коло, щоб знову повернутися до цього і велике спасибі моїм глядачам, які дуже нас підтримують.

- Наша зустріч кілька разів відкладалася через Ваші поїздки, гастролі. Навіть сьогодні заздалегідь обговорений час довелося трішки перенести. Через що так вийшло?

- Вчора тут у нашому будинку культури, і де базується наш ансамбль, потрібно було терміново зробити перестановку. Довелося цим займатися до другої години ночі. Перетягували речі з однієї кімнати в іншу, особливо важко далося переміщення піаніно, удвох тягли. Ніяк в двері не проходило, але все-таки перенесли.

- Кажуть, що люди діляться на тих, хто носить рояль, і хто на ньому грає, але, виявляється, є ті, хто вміє і те, та інше. Удачі Вам у всьому!

Интервью от Галины Стельмах для сайта ЭРА ВИА, 2015 г.