Войти
x
x
Регистрация
x

Choose Demos

Default
Launch
Default
Social Network
Launch
Social Network
Business
Launch
Business
Agency
Launch
Agency
Fitness
Launch
Fitness
Fashion
Launch
Fashion
TV Shows
Launch
TV Shows
Portfolio
Launch
Portfolio
F.A.Q.
Launch
F.A.Q.
About Us
Launch
About Us
Gallery
Launch
Gallery
Services
Launch
Services
Contact
Launch
Contact
Intro
Launch
Intro
Article
Launch
Article
Search
Launch
Search
Profile
Launch
Profile
Group
Launch
Group
Inbox
Launch
Inbox
Members Grid Canvas List
Launch
Members Grid Canvas List
Members Grid List
Launch
Members Grid List
Members Table List
Launch
Members Table List
Connections
Launch
Connections
Edit Profile
Launch
Edit Profile
Forum Index
Launch
Forum Index
Categories
Launch
Categories
Topics List
Launch
Topics List
Topic
Launch
Topic
New Topic
Launch
New Topic
Profile
Launch
Profile
Search
Launch
Search
Statistics
Launch
Statistics
User List
Launch
User List
Deep-Purple
Launch
Deep-Purple
Orange
Launch
Orange
Indigo
Launch
Indigo
Green
Launch
Green
Purple
Launch
Purple
Brown
Launch
Brown
Black
Launch
Black

Станіслав ЧЕРЬОМУХІН:

«Я народився дуже галасливою дитиною»

Вокально-інструментальний ансамбль «Пламя» був створений у 1975 році. Серед засновників – музиканти ансамблю «Самоцветы» Микола Михайлов, Сергій Березін. Через рік керівник «Пламя» Микола Михайлов емігрує в США, групу поповнюють нові музиканти, серед них і наш земляк Станіслав Черьомухін. «Пламя» швидко завойовує популярність. В його репертуарі хіти, як «На дальней станции сойду», «Снег кружится», «Куба», «За поворотом». Нещодавно в Україні Станіслав Черьомухін, як один з правонаступників, відродив цей музичний проект.

Наша бесіда про «естрадну кухню» - з фронтменом групи Станіславом Черьомухіним.

- Дитяча мрія хлопчика – космонавт, моряк… або одразу – музикант?

- Сімейна легенда свідчить, що я народився дуже галасливою дитиною, заспокоїти мене було важко, кричав день і ніч, але замовкав, як тільки старший брат починав грати на скрипці. Так що, виходить, музичної школи мені було не минути. Ми, українці, взагалі музичний народ, у мене мама чудово співала, батько любив співати, брат музикував, і мені була туди дорога. А що таке Якимівка 1950-60-х років? Село селом, кіно показували на вулиці, екраном служило простирадло, найближча музична школа за 26 кілометрів у Мелітополі. Брат відвіз мене в Мелітополь, були канікули, але – удача – на місці виявився директор музичної школи Володимир Грінберг, чудовий музикань і педагог. Він мене прослухав, і хоча я вже був «переростком» (навчався в 3 класі), сказав, що візьме мене до себе по класу фоторпіано. Але купити піаніно батькам виявилося не по кишені, і я пішов вчитися по класу скрипки. І почалася моя музика. Два-три рази на тиждень їздив до Мелітополя. Автобусів тоді не було, їздити на так званому «вантажному таксі» - вантажівка з тентом.

Щоденні заняття вдома. Я не можу сказати, що це було щось радісне в моєму житті…

- Класична картинка: друзі на вулиці у футбол ганяють, а «вундеркінд» вдома скрипку пиляє»?

- Зі сльозами на очах… Мама, щоб контролювати мої заняття, піднімала мене о шостій ранку і до школи, до восьмої, я «пиляв».

- Сусіди були у захваті!

- Ми жили в приватному будинку, до сусідів, не дуже долітало.

- Ви з братом скрипалі – не багато для однієї сім`ї? Або в родині ще були музиканти?

- Ні, з нас почалося. Мама працювала агрономом в колгоспі, батько – будівельник, звичайна сільська сім`я. Але в сім`ї, як-то кажуть - не без… таланту! Тому я благополучно закінчив музичну школу і там же в Мелітополі, вступив до училища культури, але закінчити не встиг – покликали в армії. Проте напрям у долі було задано, і я потрапив служити до ансамблю пісні і танцю Закавказького військового округу. Служив у Грузії, зовсім поруч з турецьким кордоном. Чудовий колектив, до сих пір з багатьма підтримую зв`язок, і ось Петро Наумов, якого я зараз запросив співати - мій армійський побратим. Він родом з Маріуполя, довгий час жив у Комі, а зараз буде повертатися на батьківщину – в Україну.

- На жаль, трапився дембель… А напрям в долі вже задано… І куди крива доріжка завела після служби?

- З саксофоністом Сергієм Титовим написали листи у філармонії – в які тільки змогли, і відправили «віялом». Відгукнулися дві – Запорізька та Костромська.

- Але Ви себе заявляли вже не, як скрипаля?

- Ні. Флейта, гітара, вокал… Загалом, причалили до Костромської філармонії. Я зібрав групу, запросив своїх армійських друзів, того ж Петра Наумова, Аркадія Хоралова, з якими навчалися ще в Мелітопольській музичній школі. Вокально-інструментальний ансамбль називався «Поют гитары».

- Майже знамениті «Поющие гитары».

- Ну, як би – майже. Ось така хитрість для залучення публіки… І пішло-поїхало. Гастролювали по містах та селах, грали і на великих майданчиках – в столицях, і на периферії. Потім я працював у Миколаївській філармонії, потім у Вінницькій і… його величність випадок. Знакова зустріч трапилась на гастролях в Іжевську. Ми з моїм другом, земляком, та гитаристом Юрою Редько йдемо піздно ввечері по коридору готелю, а до нас на зустрічь крокує довгов`яза фігура Юрія Петерсона. 1975 рік, народження ансамблю «Пламя» - і одразу шалена популярність, ансамбль створили знамениті музиканти «Самоцветов», Юрій Петерсон – перший виконавець хіта «Снег кружится». Слово – за слово, познайомилися, випили горілки, поспівали пісні під гітару. Знайомство продовжилося вже і з Сергієм Березіним. Через рік керівник «Пламя» Микола Михайлов емігрував у США, відбулася зміна складу, про нас згадати і запросили у групу. Звичайно, це був уже зовсім інший рівень, це виступи на стадіонах, в Палацах спорту, і запорізький Палац спорту «Юність»  ми тоді відвідували щороку.

- Давайте відкриємо секрети естрадних заробітків, скільки отримали за концерт?

- У «Пламя» вже була ставка вищої категорії – 12 карбованців за концет.

- Зарплату у філармонії отримували?

- Ні, зарплату не отримували, лише – від концертної діяльності.

- Мало - 12 карбованців за концерт і без зарплати?

- Не мало. Зараз поясню. 12 карбованців концерт на звичайному майданчику (концертний зал, Будинок культури та ін.). Стадіон або Палац спорту – подвійна оплата – 24 карбованці. Попит на наш продукт був великий, менше 30 концертів на місяць ми не давали. Бувало по чотири концерти в день. Рекорд у нас був у 1977 році в Донецькому оперному театрі – 20 днів по чотири концерти  щодня. От і рахуйте. Хто в ті часи отримував 960 карбованців на місяць? Навіть космонавти не отримували, вважаю. Так що, коли старі музиканти скаржаться на маленькі концертні ставки за той час, це зовсім не означає маленькі заробітки.

- А зараз? Ні, я не питаю про заробітки, я питаю про умови роботи?

- А зараз інші економічні умови. Стадіон навіть збирати недоцільно. І склад у нас невеликий, і інструментів небагато, і під «мінуса» співаємо. Але я спробую пояснити. Щоб наситити якісним звуком один кубометр залу, треба мати один кіловат апаратури. Можна возити з собою команду музикантів з живим виконанням, але це два «Камази» апаратури. Це витрати, які компенсуються тільки від продажу квитків. А скільки гривень сьогодні людині не шкода віддати, щоб сходити на концерт? Ось і виходить, що треба шукати оптимальний склад з оптимальним спорядженням. Але і в таких умовах ми розвиваємося, у нас «живі» гітара, клавішні, флейта, рояль, додався новий вокаліст – Наумов, він же ще й класний барабанщик, так що в найближчих планах – купівля барабанів. І ось тоді, з барабанами, у нас буде те, про що я мріяв, - класичний склад вокально-інструментального ансамблю.

- Давайте перерахуємо склад.

- Станіслав Черьомухін –соліст групи, гітара, флейта, вокал, скажімо так – Якимівка Запорізьскої області;  Валентина Тишкевич – вокал, мелодика, клавішні – Запоріжжя;    Петро Наумов – бас-гітара, рояль, вокал, (в недалекому майбутньому) – Маріуполь; Микола Міхно – барабани - Полтава; Алексій Бочковский – звукорежисер – Черкаси.

- Податки сплачуєте?

- Звичайно, ми ж працюємо офіційно через фірму нашого продюсера Олега Ежеля..

- Авторські за пісні?

- І авторські платимо, звичайно. Тут яка процедура: авторське право після смерті автора належить спадкоємцям, але не вічно, а протягом 50 років. Через 50 років права на твори належать суспільству, тобто – країні де твір зявився. Автори наших пісень – хтось ще живий, а хтось, якщо помер, то нещодавно, є авторське бюро і механізми, за якими ми оплачуємо авторські навіть на перед, відповідно до наміченого графіка виступів.

- Про народження проекту.

- Я ніколи не поривав з батьківщиною. Тут мої рідні – брати, сестри, друзі. Приїжджав щороку. І ось в один приїзд зайшов у гості до Сергія Пелюка в Запорізьке музучилище, яким він керує. Посиділи, знову – гітара під рукою, співали пісні. Сергій Пелюк запропонував мені зібрати команду. Почали з Полтавської області, з маленьких сцен районних містечок. Проект виявився затребуваний, стала приходити популярність, нами зацікавилися серйозні прокатники, ми стали виступати у великих містах і на великих сценах – Запоріжжя, Дніпро, Київ, Миколаїв, Одеса, Харків, Кривий Ріг, Черкаси.

- Найоригінальніше запитання, що ставиться артисту, - про творчі плани?

- Я не буду приховувати – у мене колектив у Росії. Він наче клуб фанатів, які допомагають збирати архів, приносять часом забутів унікальні записи «Пламя». Кинути його я не можу. При тому, зізнаюся, що працювати в Росії дуже важко, часом, що називається, бьюся об стіну, щоб дати концерт. Тут, в Україні, інші люди – йдуть на зустріч, тут легше працювати. Мені і вдячним хочеться бути. У нас в репертуарі українські пісні. Ось буде фестиваль «Рідна мати моя» під Києвом, в якому ми беремо участь. Я себе вважаю в чомусь дослідником творчості ВІА «Пламя», багато працюю з архівом, і скажу, що «відкопав» такі україномовні шедеври, які були в репертуарі, але забулися (я ж теж всього 15 років пропрацював у «Пламя» і багато чого не знаю). І ось у планах – витягнути їх на сцену. Зробити повністю українську программу. Багато хочеться зробити – вистачило б часу, сил та коштів.

(Газета «Запорізька правда», 9 березня 2017 року)